Балада про "криве м`ясо"

Більше, ніж переконаний, що якби я на всю нашу широку читацьку аудиторію поставив питання про те, що означають слова «криве м'ясо» (КМ), а для ще більшого колориту мовного різнобарв`я ужив вираз загогулистої подільської говірки - «мнясо», то навряд чи хто б із вас, друзі, склав правильну відповідь. Тому одразу вношу повну ясність: «криве м'ясо», аби ви знали, - це… ковбаса. Але не будь-якого виробництва, приготування. А лише та, що вудиться на бантині, перед цим тонкою ниткою зв’язується у кільце. І пахне, до запаморочення голови…

Із цим колись у мене сталася така оказія.

Із газети «Сільські вісті», як кажуть у таких випадках, - за вказівкою директивних органів мене перевели на роботу до «Правди України», казати б, головного тоді центрального публічного органу республіки. Тут я очолив агропромисловий відділ, писав на теми села і кооперації з містом. Якось викликає мене головний редактор і запитує:

-Ти хоч би знаєш, що у нас в редакції зараз перебуває дорогий закордонний гість?

-Та бачу, - кажу, - що вже другу добу у вашій приймальні і кабінеті ошивається якийсь молодик, хто він такий – ніхто нічого не повідомляє. А прискіпатися з розпитуваннями далебі просто не зручно...

-Так я тобі скажу, - мовить головний. - Це наш колега, журналіст із Братислави. Він заступник головного редактора тамтешньої головної газети Словаччини. Але основоположне не це… Звати його, до речі, майже по-нашому - Фадей. Так ось, товариш Фадей, попри все – перший заступник голови Чехословацької соціалістичної партії, яка є і другом, але й постійним опонентом тамтешньої компартії. У них, знаєш, шанується не однопартійність, як у нас, а плюралізм думок і суджень. Фадей прибув в Україну з метою, так би сказати, активного обміну партійним досвідом, перебуватиме тут ще декілька діб, і нашій редакції доручено ним опікатися. Я провів із ним уже півтори доби, і бачу, далі справа не піде. Він з таким азартом і натхненням п’є нашу міцнющу горілку, просто відрами. Її йому просто не настарчиш. У мене, по правді кажучи, вже закінчуються гроші. Його потрібно негайно вивозити кудись на підніжний корм, бо за добу-другу пустить нас усіх тут з торбами по світу…

З попередньої роботи в газеті «Сільські вісті», де я об’їздив, здається, усі без винятку райони республіки, у мене залишилося сотні добрих знайомих, десятки і десятки приятелів з числа керівників колгоспів-радгоспів, місцевих вождиків – секретарів райкомів, які, звісно ж, харчуються не так як ми, журналісти, із власної зарплати, і скромно прийняти гостя, та ще й закордонного можемо лише раз на місяць – не більше. Знав, що мені варто було б зателефонувати будь-кому з них, як килими тут же простеляться. З поваги, звісно ж, до видань у який я трудився…

Одне слово, надвечір ми з Фадеєм були вже на Хмельниччині. Нас радо зустрічав перший секретар одного з райкомів, мій приятель ще з часів спільного навчання у ВПШа. Назвемо його Василем Сергійовичем. Був це симпатичний, поважний молодик. Виходець із місцевого селянства. Народився і виріс у багатодітній родині. Шанобливо ставився до людей, до їхньої праці. Залишився простим і доступним, без апломбу.

Можливо, був дещо ортодоксальний до догматів комуністичного режиму, за що я часто над ним кепкував, коли ми, звісно, залишалися віч-на-віч.

Відпочити, погомоніти з ночівлею ми виїхали далеко за поля і села, в садибу привітного лісника. Стіл ломився від наїдків і напитків (даруйте за цю відвертість ті, у кого нині не вельми щедрі обід та вечеря на Спаса). Бачу, Фадей мимохіть аж руки потирає, спрагло язиком губи облизує. А Василь Сергійович явно не поспішає.

-Андрію! – звертається поважно хазяїн району до лісника. – А де ж наш головний продукт – «криве м'ясо»?

Ми з Фадеєм здивовано переглянулися. Він свого часу навчався у Москві, добре оволодів мовою московітів, у спілкуванні з нами всяко намагався вживати українські словечка, спостерігаючи за нашою реакцією на них. Василь Сергійович, за це його я точно поважав найбільше, ніколи не розмовляв по-російськи, навіть у цій ситуації, коли приймав зарубіжного гостя. Спілкувався виключно рідномовно…

Побережник зеленого гаю і дібров буквально крутнувся на одній нозі, і приніс звідкілясь дві великі миски зовні чорної з вигляду ковбаси. В одній вона була гарно навкіс до кільця нарізана, в іншій, видно, дбайливо наламана. Чорна, підкреслю, з червонявим м’ясом всередині, апетитними вкраплинами білого, дрібного, розпареного сала. До кімнати увірвався винятково спокусливий, принадний запах копчення чи в’ялення і знадного часнику. Як виявилося пізніше – ВУДЖЕННЯ – це достигання смакоти в диму вишневих чи черешневих дрівець.

-А чому називається саме "криве м'ясо"? – поцікавився словак.

-Покажи йому готову продукцію у товарному вигляді, - розпорядився Василь Сергійович.

Лісник за хвильку приніс у газеті замотане кільце чорної з вигляду ковбаси. Це було смолянисте "О", по центру сплюснуте до купи.

-А її, бува, не роми виготовляють? - висловив припущення у своєму запитанні словацький журналіст. - Вона ж така чорна...

- Ні, ні, - швидко заперечив головний розпорядник вечері. - Цигани тут взагалі ні до чого. Є в нас, буквально тут поруч, стародавнє, уже за шістсот літ йому, село, іменується Зіньків, - почав свою розповідь перший секретар райкому. - І віддавна прославилося воно оцією, чорною з вигляду, але надзвичайно смаковитою, ароматною, запашистою ковбасою. Товар відомий на всю Україну і далеко за її межами продукт. Особливо ж у нашу пору дефіцитів, коли потрібно все «дістати» в обмін на щось. Якраз зіньківська ковбаса – немовби чарівнича бронебійна сила, відкриває будь-які казенні, бюрократичні двері, вирішує всі проблеми в кабінетах чинодралів. Бо перед таким «кривим м’ясом» ніхто не спроможний устояти. Тьмами, роями прикладів перевірено це. Хто з тутешніх керівників їде у верхи - до ближньої чи дальної столиці вирішити будь-які чолобитні справи, бере торбу цього духовитого, рум’яного продукту, і, вважайте, що повернеться додому неминуче з удачею. Тому елітні Москва і Київ, ой, як же ж полюблять цей пахкий, ароматний продукт. В Одесі на Привозі найдефіцитніший товар в усі часи – тутешня, туди доставлена зіньківська ковбаса. Хто її бодай раз покоштував, вже не забуде - ані запаху, ані смаку. Кожен завжди бажатиме посмакувати ще і ще цей делікатес. Ви й самі, Фадею, - в цьому переконаєтесь, - заявив господар району, весело усміхаючись...

-Ви розкажіть про Григорія Івановича, - враз похоплюється лісник зі своєю підказкою.

Василь Сергійович кидає на нього косий погляд, і той змовкає.

-Є в нашій області знамените господарство, яким десятки літ керує Григорій Іванович Ткачук. Не колгосп - казка. Він - двічі Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР багатьох скликань. Якось від нього привезли вишневі дрова, тушу поросяти в одне приватне господарство Зінькова. Виконали хазяї шикарне спецзамовлення. Григорій Іванович той товар у торбу і поїхав до Москви. Як там все було - не знаю. Але якось Ткачук розповідав мені особисто таку неймовірну притчу. Привіз декілька кіло цього делікатесного продукту до Москви, з щедрої руки передав комусь із тих, хто там ладить харчі для найвищого столу. Перевірили у лабораторії продукт, мабуть, почастували людей із Політбюро. А через деякий час Григорій Іванович потрапляє на особистий прийом до Леоніда Ілліча Брежнєва. Тому ж, либонь, хтось у довідочку для представлення відвідувача рядочок уписав. Мовляв, це той самий голова колгоспу, що привозив ту дивну ковбасу, про котру так смачно говорили за обідом члени Політбюро.

Брежнєв привітався і каже:

-А ти сьогодні привіз нашої української ковбаски з часником?
-Звичайно ж, маю у готелі...

-Тоді з тобою під`їде мій помічник Шахназаров. Щоб охорона не знала, а то тиждень будуть перевіряти. Поділися трішки з москалями, щоб я їх від твого імені почастував. Нічого смачнішого на світі немає за твою ковбасу...

-У чому ж секрет цього справді "кривого м’яса"? – весело поцікавився словак-журналіст.

- У технології виготовлення, - відповів мій приятель. – По-перше, строго вживається лише п’ять компонентів продуктів для його виготовлення: м'ясо, сало, часник, сіль і перець.

По-друге, добирається лише найкраще м'ясо з туші. Бажано також, щоб це була свиня, вигодувана на молоці.

По-третє, відбирають на зіньківську ковбасу лише лопатку, задній компель і м'ясо з ребер. Завдячуючи останньому компоненту, м’ясна начинка кривого продукту не буде пісною. Відтак, смакові тут властивості мають такі компоненти: лопатка, як правило солодка, філе з задньої частини - кислувате. Все це старанно подрібнюється, з додаванням дрібно нарізаного сала, і наполегливо, тривалий час перемішується. Змішується, з часником, якого використовують до кілограма на один заміс, з перцем і сіллю. Ні в якому разі в цій масі не допускається і найменшого засмічення плівками, прожилками.

По-четверте, - уточняв Василь Сергійович, - цією відбірною масою якнайтісніше набивається кишка. Щоб зовсім не було в ній повітря, за жодних обставин не можна допустити і пориву оболонки.

В-п’яте, приходить, чи не найважливіший процес у приготуванні «кривого м’яса» -теплової обробки. - При цих словах Василь Сергійович підняв над головою палець, мабуть, даючи зрозуміти, що тут знаходиться технологічне осереддя для отримання високоякісної продукції. - Починається, не запікання ковбасної маси, не смаження її, а вудження - себто, гартування, дозрівання в диму. До кондиції, коли дрібно порізане сало буквально плавиться.

В-шосте, здійснюється подібне виключно на вишневих, черешневих, одне слово - продуктових дерев дровах. При чому робиться це впродовж не двох-трьох годин, хоча начебто за цей час продукція вже буцімто й готова, а – не менше п’яти годин поспіль готується! За цей час у диму "криве м`ясо", яке висить кільцями на бантинах тричі змащується свинячою кров`ю. Ось чому продукція стає чорною, зі смачною, неповторною коринкою...

Василь Сергійович всім корпусом тіла повертається до словака Фадея й каже:

-У нас цигани виробництвом харчів не займаються взагалі. Та й у цій окрузі їх буквально одиниці мешкає. Зіньківську ж ковбасу виготовляють виключно лише файні наші жінки. Це споконвічне і незмінне правило Зінькова.У цій сфері, знаєте трудяться переважно ладні, привабні дівчата й молодиці, що вам навіть небезпечно показувати: про рідну Братиславу позабудете. Окремі з них займаються цим усе життя. Турбота ж чоловіків, - заготівля фруктових дров для вудження "кривого м`яса". Так що тут існує своєрідний поділ праці...

-Ви, Василю Сергійовичу, так добре вивчили цей процес, мовби технолог ковбасного цеху чи заводу, - усміхається Фадей, на весь рот закусуючи «кривим м’ясом» чергову чарчину, добираючи продукцію з тієї миски, де ковбаса була поламана вручну з чорнявого кільця. За це його за столом уже похвалив ВС, підкреслюючи, що зіньківське «криве м'ясо» від шкірки не очищають, позаяк такою подільська продукція є значно смачнішою, і подаючи до столу її бажано якраз не різати, а саме ламати. Вона після вудження вельми ламка…

- У тому районі, до складу якого входить знаменитий Зіньків, я декілька років працював головою райвиконкому, - пояснює словаку-журналісту Василь Сергійович - Як же ж я міг не вивчити технологію виготовлення такого знаменитого делікатесу. Адже, хто не приїде, розпитує тонкощі отримання цього продуктового дива. Зіньків став своєрідною ковбасною столицею України! Тим більше, що для всієї місцевої влади найбільшою проблемою стало - захистити в окрузі від стихійних коптильників Зінькова господарські сади і дерева в людей на городах: їх ночами вирізали зловмисники для ковбасного промислу. Щоб коптити «криве м'ясо». Ви про це запитайте в лісника, він вам розкаже, чи є в його лісі бодай одне дике фруктове дерево…

Та вечеря запам’яталася мені назавжди, бо Василь Сергійович таки поклав на лопатки у пиятиці нашого гостя з Братислави. У другій частині вечірки, коли всі вже похмеліли, постійно доймаючи Фадея питанням: «Чому ти, прогресивний журналіст, а знаходишся у соціалістичній, а не в комуністичній партії? Ти що зневажаєш нас усіх, комуністів?» Це звучало, звичайно ж, кумедно, але яка п`янка обходиться без певного бурлескного кічу?

Думаю, що перший секретар райкому кпу вперше бачив перед собою живу істоту іншої політначинки, і йому понад усе хотілося перевербувати її, під горілку і ароматисте «криве м'ясо».

Фадей, перший заступник голови Чехословацької соціалістичної партії допився до того, що там за столом дав нам слово: як повернеться на Батьківщину, покине цей пост, вийде зі складу своєї рідної партії, поступить рядовим до лав тамтешньої компартії. Власне, як вимагав того від нього Василь Сергійович. Хоча насправді нікому з нас це нахер не потрібно було, як і самому засоловілому хазяїну району. Просто за столом, під п’яну лавочку, обов’язково треба було про щось активно сперечатися, і перший секретар при цьому неодмінно мав би отримати повну перемогу. Такі були не писані правила поведінки у п`яних компаніях за участі партійного начальства. Навіть серед дрімучого лісу...

Фадея я відправив до Братислави з кошиком зіньківського «кривого м’яса», і він у нашому цк наговорив масу приємностей щодо моїх начебто виняткових здібностей приймати, пошановувати гостей. А коли, розповідав подібне, згадав там про пашисту зіньківську ковбасу, і йому в комуністичному штабі одразу ж щиро повірили, пускаючи при цьому слинку. Мабуть, смак цього славетного «кривого м’яса» тут добряче знали.

Колега із Братислави мені потім телефонував аж декілька разів, просився ще раз приїхати в гості, відвідати Василя Сергійовича, лісника Андрія. Зізнавався, що ніде у світі не було так йому добре і любо, як у нас на Хмельниччині. Але я добре знав, що подібне навряд чи вже можна повторити. Мій приятель Василь Сергійович невдрвзі перебрався до столиці: його обрали народним депутатом України, і ми зустрічаючись, доволі різко сперечалися з ним лише з приводу… Лєніна.

То був час початку дев’яностих років минулого століття, коли до пам’ятника цьому убивці українців рухівці привселюдно кинули вінок із колючого дроту. Мій приятель Василь з трибуни Верховної Ради, бризкаючи ротовими виділеннями, кричав: «не чіпайте товаріша Лєніна!» Я зібрав купу публікацій про справжнє обличчя цього картавого єврейсько-рашівського виродка, привіз моєму приятелю до готелю «Київ», де він мешкав тоді. Ми замало не побилися, улагоджуючи істину. Але я таки, здається, достукався до його серця, вмовив Василя прочитати все привезене мною. Можливо, за пів року, або й пізніше, він мені щиро зізнався: «Яким же я дурнем був, що вірив у ці московські байки…» "

"Ще страшніше, мабуть те, що ти в подібне силою влади змушував вірити інших", - казав я йому.

Те, що відбулося далі, ні переповісти, ні описати без хвилювання і, мабуть, співчуття не можна. Василь Сергійович став не просто антикомуністом, він перетворився на людину, яка повірила в існування… живого Бога на землі. Напевне, йому так суджено не просто трудитися поміж людей, а жити з вірою у щось особливе. Викинув з ідолів Лєніна, знайшов собі для орієнтиру іншого кумира.

Василь Сергійович після перевиборів Ради його скликання десь геть зник з мого видноколу, я просто не знав, де його можна знайти-почути. Якогось теплого, сонячного ранку, в моєму домі обізвався телефон, і я у трубці почув приємний Василів голос. Він пропонував зустрітися на Михайлівській площі столиці. За годину-дві переді мною виріс стрункий, моложавий чоловік, до болю схожий на когось з моїх добрих знайомих. Але це точно був не колишній районний князьок з черевцем, пухнастими рожевими, з вогниками ситого вдоволення щоками, не чваньковитий нардеп. Тим паче аж ніяк не активний і безберегий пожирач «кривого м’яса». Вася був зовсім іншою людиною, і це було видно навіть зовні.

Василь Сергійовчи розповів мені спершу про далеке сторону його життєвої новини. Що десь під Красноярськом у Росії, а я мав уяву, де це точно знаходиться, бо перед самим розвалом СРСР, мені активно пропонували з Москви поїхати власкором газети «Сельская жизнь» по тому далекому і ледве не дикому Красноярському краю, який заледве не вдвоє більший за територіальними масштабами нашої рідної України, так ось там, під крайовим центром, є якась відома в тому регіоні гора. А біля її підніжжя отаборилося-мешкає новостворене плем’я буцімто вільних людей, котрі наперекір усім заборонам будують свій ковчег, позаяк за їхнім переконанням невдовзі має наступити новий кінець світу - потоп. І керує тим усім поселенням буцімто справжній живий Бог.

Тут пан Василь назвав цю людину, що для мене нічого не означало: я її просто не знав, не чув про неї. Про подібні дива я лише дещо епізодично читав у пресі, але у мене було, по правді кажучи, смутне уявлення щодо деталей того співжиття людей однією колонією-сім`єю. Хоча врізалося в пам'ять, що цей новий «всевишній» буцімто в своєму племені має багато власних синів і дочок, позаяк усі жінки мають за щастя переспати з ним…

Василь одразу і вельми серйозно заявив, що все це суща брехня. Запущена тамтешньою владою для того, аби скомпрометувати їхнього лідера. Він близько знайомий із ним особисто. Більше того, той нещодавно спеціально приїздив до Києва, де проголосив Василя Сергійовича своїм представником в Україні.

Я візьми та геть же недоречно булькни:

-А до Зінькова, на «криве м'ясо» їздили?

Мій знайомив замало не підстрибнув на лавочці, як оса його вкусила.

-Я, - сказав швидкомовно, - і всі в моїй сім’ї, давно вже ніякого м’яса не вживаємо взагалі, слава Богу. Це великий гріх. А Зіньків, щоб ти знав, – справжнє пропаще місце, бо ж там вирізано стільки живності, як ніде, мабуть. Я живу, харчуючись лише травами, зборами з рослин. Відтак, удвоє скинув вагу тіла, очистив організм, у мені нині стільки сили, як не було її і в вісімнадцять юнацьких літ…

Слово за слово, Василь Сергійович вручив мені сувій гарно виданих праць їхнього земного й водночас небесного лідера. Розповів про те, що вже з місяць навіть жив у тому ковчезі в РФ. Він дуже б хотів, аби я став у нього правою рукою тут, в Україні, – редактором видання, котре б пропагувало їхню віру.

З часом мій приятель іноді телефонував, цікавився, як у мене справи з прочитанням ідей їхнього ідола. Якось я йому сказав правду: на сприйняття цієї захмарної ідеології у мене просто не вистачає мізків.

-З першого разу ти, можливо, й не осягнеш усе написане до тонкощів, - заявив ВС. - Перечитай іще раз. За тим - втретє…

-Слухай, друже мій, - врізав я навпрошки, - а в газети, видавництва цього, яке мені пропонується очолити фінансування передбачено? За які кошти видавати продукцію?

На тому кінці зв’язку запанувала коротка пауза. Тоді ВС сказав:

-Ні, фінансування ніякого не буде. Це ми удвох з тобою на все маємо віднайти кошти, налагодити випуск газети, можливо, й журналу.

-А зарплата для редактора бодай є, - згадав я про насушне?

-Немає нічого…

-Ні, на підніжну траву, Вася, як ти, я поки що перейти не готовий. Мені якось потрібно сім’ю годувати…

Правий я чи ні, - не знаю. Але вже років із десяток просто не в курсі, як живе-поживає мій колишній приятель. Він не озивається. Чув лише по телебаченню, читав у рашомовній пресі, що ідола-шефа Василя Сергійовича з-під красноярської гори начебто пов’язали за якісь там шури-мури, надовго посадили до в`язниці. Чи жива та громада – цього теж не знаю…

Така ось вийшла балада про «криве м'ясо»…

***

Одначе промисел знаменитих зіньківських вуджених ковбас живе і процвітає.
Років із шість тому, коли я у власне своє задоволення попри основну роботу залюбки підпрацьовував доцентом кафедри журналістики в університеті «Україна», починався новий навчальний рік. Взяв я до рук журнал групи першокурсників і почав за списком знайомитись з новими студентами. Один хлопчина встав, на моє запитання звідкіля він родом, й каже: «Віньківці Хмельницької області».

Я підвів на нього очі, дивлюсь уважно, а його обличчя під моїм поглядом повільно розширюється, розповзається у широкій, білозубій усмішці.

Ніколи раніше до цього ми не бачилися з ним, не розмовляли, а ось зустрівшись поглядами зрозуміли один одного. Я й кажу:

-На прохання представитись звідкіля ти, - кажу жартома, - у твоїй ситуації відповідати потрібно не Віньківці, а як?

Він як гаркне на всю горлянку:
-Зіньківська ковбаса…

Усі студенти аж здригнулися від несподіваки, стали уважно поглядати то на нового викладача, то на буцімто очманілого студента. Тоді я за хвилин десять вніс ясність, розповів усім, що означає поняття зіньківське «криве м'ясо», що це за такий унікальний стратегічний продукт України. Всі облизалися і навчальний процес у нас розпочався.

У кінці семестру в першокурсників з моєї дисципліни іспит. Я заходжу до принишклої аудиторії і... нюхом чую, щось не те. Ледве чутно пробивається тонкий-тонкий аромат їдальні. Миттю згадалося наше знайомство у вересні.

-Вадиме, - грізно кажу до студента з Віньковець…

Він підводиться, спочатку грайливо вдаючи, що, мовляв, нічого не розуміє. Але коли я кажу, що іспита сьогодні не буде, враз його задоволена фізіономінія знову, як трапилося й раніше, розповзається в бісикуватій усмішці.

-Ти хочеш мене підвести? Для чого усе це робиш?

Він серйознішає, а тоді спересердя й каже:

-Це вони до мене всі пристали, - показує на студентів, котрі всі, як один схилили низько голови, тихенько мовчать, - вручили гроші, відправили додому…

-Гаразд, - кажу, - у тебе дійсно такий винятковий продукт, що викидати його просто таки не можна - гріха не обирешся. Доставай його.

-Як це? А коли хтось із керівництва університету зайде?

- І його пригостимо, - кажу.

-Клади все добро на мій стіл. – А ти, - звертаюся до старости, - помчи на кафедру, позич ножа.

За хвилину я розрізав на шістнадцять шматків «криве м'ясо» з Зінькова і змусив усіх тут же його з`їсти.

Ото був справді смачний іспит!

PS
Після публікації окремих начерків цієї "Балади..." у Фейсбуці, мені якось уночі прилетів лист із Львівщини, від цікавого чоловіка - Олега Шандали. Він, як представився на своїй сторінці - будівельник, архітектор, продюсер і на додачу ще й сомельє. Можливо, комусь незрозуміла його остання іпостась. Що ж, розкажу.

Сомельє, це, либонь, найцікавіша особа в ресторанному бізнесі. Людина, котра займається заготівлею винної продукції для солідних ресторанів, а відтак і дегустацією вин. Це фахівець, який складає винну карту закладу, і котрий вміє відвідувачам представити всю продукцію, розкласти її за смаковими відтінками. Адже кожна з марок вина має свої класичні і домішкові аромати, складається з певних букетів запахів і смаків.

Одне слово, пан Олег людина, яка знає всі тонкощі ресторанної справи. Він і написав: "Таку ковбасу готували мої цьотки, мамині сестри з села Хренів на Львівщині, з Кам'янсько-Буського району...чорна-чорна ковбаса, як в анекдоті..."
Даючи заочну оцінку цій смакоті, він каже: "Подібний кухонний виріб в Італії мав би статус DOP? Тобто, знак найвищої якості, захищений державою, як такий, котрий ВИРОБЛЕНИЙ В КОНКРЕТНОМУ МІСЦІ І З МІСЦЕВИХ ПРОДУКТІВ КОНТРОЛЬОВАНОЇ ЯКОСТІ. Якби ми ввели подібні стандарти в нашій державі, то під такий захист неодмінно б потрапили: вінницьке сало, яворівський гречаний пиріг (котрий поляки вже примудрилися запатентовати, як свій!), куликівська ковбаса, зіньківське "криве м`ясо" ...і багато інших українських смаколиків..."

Але на це потрібна серйозна державна політика, а не кустарщина, яка поки що переважає у нас на кожному кроці. На жаль...№

Що тут скажеш? Насправді так воно є, на жаль… Але будемо натхненно вірити в кращі часи…